У серці Закарпаття, де гори зустрічаються з рівнинами, а культури переплітаються у барвистому візерунку, лежить село Велика Добронь. Це місце, де традиції живуть у кожному подиху вітру, у кожному промені сонця, що пестить листя рослин. Але є тут особлива гордість, яка вирізняє Велику Добронь з-поміж інших сіл – паприка, червоне золото Закарпаття.
Паприка – це не просто приправа, це символ культурного спадку, який принесли сюди угорські переселенці. У Великій Доброні, де 90% населення становлять етнічні угорці, ця пряність стала невід’ємною частиною життя. Вона прикрашає не лише традиційні угорські страви, як-от бограч чи гуляш, але й знаходить своє місце майже в кожній солоній страві місцевої кухні.
Вирощування паприки – це мистецтво, яке вимагає терпіння та відданості. Робота починається ще взимку, коли перші насінини лягають у ґрунт. Весна приносить клопоти з розсадою, а літо – нескінченні години догляду за примхливими рослинами. “Він дуже любить воду”, – ділиться досвідом місцевий фермер Лоци Раті, показуючи на свої 8 соток, засаджені перцем. Його саморобна система поливу – це приклад винахідливості, яка народжується з необхідності.
Осінь фарбує село у відтінки червоного. Це час збору врожаю, коли подвір’я прикрашають гірлянди з нанизаних перчиків. Повітря наповнюється ледь вловимим ароматом, який посилюється, коли перець потрапляє до сушарень. Тут, у спеціально обладнаних приміщеннях, відбувається магія перетворення свіжого перцю на запашну приправу.
Процес сушіння – це окрема історія. Ольга Товт, місцева жителька, розповідає про два способи: традиційний, коли перчики нанизують на нитку, і більш сучасний – з використанням спеціальних мішків. Незалежно від методу, цей процес вимагає часу та уваги. “З 10 кг перцю виходить близько 1 кг паприки”, – пояснює Лоци Раті, демонструючи свою сушарню, здатну вмістити до 1,5 тонни перцю за раз.
Але за яскравим фасадом традиції ховаються сучасні виклики. Велика Добронь, колись відома як українська столиця паприки, сьогодні переживає зміни. Все менше людей займаються вирощуванням цієї спеції. “Раніше це справді була кожна хата. Зараз скорочується виготовлення перцю”, – зазначає сільський голова Іван Попка. Причини різні: від пандемії до зміни споживчих звичок та економічних реалій.
Місцеві фермери адаптуються. Багато хто перейшов на вирощування більш прибуткових культур, таких як помідори чи картопля. Завдяки угорським грантам, у селі з’явилися сучасні теплиці та нова техніка. Але паприка не зникає повністю – вона залишається важливим підробітком та, що не менш важливо, символом культурної ідентичності.
Для багатьох, як от для 72-річної Ольги Товт, вирощування паприки – це більше, ніж просто робота. “Я люблю цю справу, – каже вона. – Люблю робити. Хоч уже й 72 роки маю, але як дав Бог здоров’я, то чого марно сидіти. Треба чимось займатися, бо так і життя проходить”. Ці слова відображають дух Великої Доброні – працьовитий, стійкий, вкорінений у традиціях, але відкритий до змін.
Паприка з Великої Доброні – це не просто приправа. Це історія про збереження культурної спадщини в часи змін, про адаптацію традицій до сучасних реалій. Кожен пакетик цієї пряності несе в собі частинку душі Закарпаття – його сонця, його землі, його людей.
Сьогодні, коли ви додаєте щіпку паприки до своєї страви, згадайте про Велику Добронь. Згадайте про людей, які вкладають свою душу і працю в кожен перчик. Бо паприка – це не просто червоний порошок. Це символ стійкості, працьовитості та любові до своєї землі. Це червоне золото Закарпаття, яке продовжує сяяти, незважаючи на всі виклики сучасності.
